Багато держав світу окрім традиційних атрибутів – таких як прапор, гімн або герб – мають ще й неформальні символи, уособлені в тих чи інших тваринах. 

США пишаються своїм білоголовим орлом, Австралія на всіх рівнях асоціюється з кенгуру, візитною карткою Індії є тигр, Іспанія гордо демонструє бика, а лев досі репрезентує Англію. Список можна продовжувати довго, але й без нього суспільство легко вибудує звʼязок між назвою країни та твариною, яку її народ вважає своїм «талісманом».

Україна та українці тут є виключенням. В своїй культурі ми маємо безліч образів з тваринного світу. Проте незважаючи на всю народність жоден з них поки остаточно не став загальновизнаним уособленням української нації як такої. Далі метафор в піснях та текстах справа ніколи не заходила

Осмислення нашого фольклору з метою віднайдення в ньому такого тваринного образа, який би надихнув українців на боротьбу за власну державність та завоювання життєвого простору – це завдання мало для публіциста Дмитра Донцова не останнє значення. Питання символів та їхнього впливу на людей займало ідеолога українського націоналізму надзвичайно сильно.

Одним з результатів творчого доробку Донцова стало відновлення в українській культурі позитивного архетипу Вовка. Образ останнього був популяризований в ХХ сторіччі під іменем Донцовський Звір. Зараз його називають більш лаконічно – Звір Nації.

Моя стаття не є звичайним історичним екскурсом в ті процеси, а повноцінним есе про важливість Звіра для українського націоналізму, української історії та української держави. Пояснення, чому саме він невідʼємно повʼязаний з нами та як з давнього націоналістичного тотему перетворився на сучасний національний символ.

Культ Вовка на Русі-Україні

Погляди Дмитра Донцова сформувалися на початку 20 сторіччя. «Будитель найкращих» – так можна охарактеризувати його місію як ідеолога. Не дотичний до практичної політичної діяльності, Донцов активно впливав на широкі маси своїми текстами. Він закликав нові покоління українців перестати ховати голову у піску та нарешті брати долю у власні руки – так, як робили «прадіди великі».

В українській історії минулого Донцов виділяв два «героїчних періода лицарства» – часи княжих дружинників Київської Русі та козаків Гетьманщини. Окрім духу та принципів, дві генерації воїнів поєднувало ще дещо – вовчий символізм.

Підтвердження цього легко знайти в історичних джерелах. Візантійський історик Георгій Писіда, описуючи осаду Константинополя 629 року каже про “…словʼян-вовків, які в битві м­етали стрілами..”. Те ж саме зустрічається і при згадках щодо загонів русинів князя Святослава Хороброго, які приймали участь в війні на Балканському півострові в 971 році. Згідно тексту праці «Історія» іншого дослідника Лева Диякона, вони були «…дикими звірами, воїнами у вовчих шкурах…». При чому для нього це була не метафора – згідно досліджень бійці Святослава дійсно носили шкури як альтернативу важким обладункам та були елітною піхотою під час наступальних операцій княжого війська.

Цікаво, що «вовчі вояки» з реальності знайшли своє втілення в легендах та віруваннях. Цикл билин про князя-вовкулаку Вольгу Буслаєвича зокрема описує похід дружини проти Іудейського царства. Оскільки в окремих варіантах тексту князь також названий Волхом Святославовичем, легко зрозуміти, що мова йде про міфологічний опис війн руської дружини проти Хозарії, правляча еліта якої сповідувала юдаїзм як основну релігію.

Головним покровителем давньоруського війська був бог війни – Перун. Одночасно з цим він вважався покровителем вовків, і згідно з хоругвіанськими віруваннями сам набував вигляду Вовка. Витязі-перевертні, воїни-вовкулаки, князі-вовки – словʼянська міфологія сповнена їхніми постатями.

Сторіччя потому українське козацтво також зробило частиною своєї ідентичності вовчу естетику. По-справжньому культовими стали уявлення про воїнів-характерників – тих запорізьких козаків, які були настільки вправними воїнами, що в очах ворогів та друзів отримали надприродні можливості. Однією з цих надприродних здібностей було вміння перетворюватись на вовка.

«Вовкулаки» Запорізької Січі без сумніву були відлунням минулого. Мова йде не тільки про дружинників Святослава Хороброго та билини про Вольгу Буслаєвича. Вочевидь запорожці наслідували традиції племені неврів, мешкаючих на Поліссі. Згідно з свідченнями давньогрецького філософа Геродота, це був народ, люди якого інколи могли перетворюватись на вовків. Археологічні дослідження довели – воїни племені ритуально вдягали вовчі шкури перед відправкою на війну. Козаки-характерники робили те саме – лише в більш метафоричному сенсі.

В баченні Дмитра Донцова ці дві українські епохи – княжа та козацька – були тим орієнтиром, на основі якого було варто будувати суспільний устрій України майбутнього. 

І саме вовк в уявленні Донцова став тим обʼєднавчим символом, що б дозволив провести ідеологічну спадкоємність між великодержавним українським минулим та потенційним настільки ж великодержавним українським майбутнім.

Донцовський Звір на полюванні

В сучасних джерелах можна зустріти твердження, згідно з яким малюнок так званого «Донцовського Звіра» вперше зʼявився на обкладинці книги «Націоналізм» в 1926 році. Це неправда. Насправді праця видавалась без будь-якої графічної емблеми. «Звір» зʼявився в її оформлення значно пізніше – лише в 1958 році, в другій редакції.

Загалом про «Націоналізм» я колись підготую окрему статтю, яка – сподіваюсь! – нарешті покладе край тому інформаційному хаосу, який оточує книгу. Посилання на таку статтю пізніше зʼявиться в цьому абзаці.

Взагалі уявлення про «Донцовського Звіра» як міфічну істоту, що поєднує в собі риси реальних тварин – шляхетність лева, хоробрість вовка, непіддатливість їжака – є сторонньою інтерпретацію. Своєрідним домислом на тему «що міг мати на увазі автор». Сам Донцов був значно більш прямолінійним і ніколи цього не приховував.

Свої ідеї в період між Першою та Другою світовими війнами він пропагував через періодичне видання «Літературно-науковий вістник». Оскільки це був громадський журнал, Донцов не міг в його лавах реалізувати своє необмеження бачення. Через постійні конфлікти з частиною колективу ідеолог вирішив започаткувати власний рупор – на особисті сімейні кошти, вільний від ліберальної цензури. Так в 1933 році на Заході України зʼявився часопис «Вістник».

Окрім сильної редакційної команди він відрізнявся від конкурентів ще й незвичайною обкладинкою. В березні 1933 року емблемою видання стала пантера – хижак-лідер. Сильна, хитра, жорстока, вольова, незалежна – справжнє втілення нації-господаря згідно з максимами донцовського націоналізму. Незважаючи на позитивний імідж як символа, пантера була абсолютно чужою для України та українців. Це швидко зрозумів і Донцов, в подальшому організувавши «редизайн» часопису.

Новий «логотип» намалював Микола Бутович – талановитий художник з Полтавщини, учасник Перших визвольних змагань та ветеран армії УНР. Кремезний вовк з вишкіреними зубами та жорсткою здибленою шерстю в ідеально рівному кільці – готовий до атаки звір, який захищає свій життєвий простір. Цікаво, що за бажанням в профілі вовка можна побачити деякі риси зовнішності молодого Донцова.

В будь-якому разі внесок Бутовича не можна недооцінювати. Намальований ним Звір став не просто елементом обкладинки журналу. Він дуже швидко перетворився на візитівку, найбільш впізнаваний символ «Вістника». Часопис вже в перші роки існування став культовим на теренах Галичини і відігравав провідну роль в поширенні донцовської ідеології серед молоді. «Вістниківці» – працівники видання та автори, які дописували в нього – були справжніми рок-зірками інтегрального націоналізму. Олена Теліга, Олег Ольжич, Юрій Липа, Улас Самчук та інші стали тими, без кого неможливо уявити українську культуру та історію міжвоєнної доби, так званого «Інтербеллума».

«Вістник» був феноменом, і журнальні рамки виявились для нього затісними. Родина Донцова фінансувала також друк окремої книжкової серії – «Книгозбірні Вістника», в рамках якої видавались монографії, переклади, есе та інші літературні експерименти. Пізніше її перейменували в «Квартальник Вістника». В обох випадках «логотипом» був також той самий Звір. Зазначу – на всіх матеріалах поряд з малюнком додавались невеликий підпис художника «М.Б.» (Микола Бутович).

Звір Окциденту, або Туди і звідти

Після Другої світової війни творчий доробок Донцова в СССР підпав під тотально заборону, проте продовжив поширюватись в еміграції. Щоправда, відбувалось це не без проблем. 

В західній пресі на українського ідеолога лились тонни бруду. Його звинувачували в роботі на гітлерівців та шпіонажі. Багато «викривальних матеріалів» було оплачено російськими більшовиками, а іноді й написано співробітниками КГБ в Москві. Мета зрозуміла – очорнити імʼя Донцова, підірвати довіру до його ідей та врешті-решт домогтись депортації мислителя з цивілізованих країн, де він міг вільно працювати.

Українця захищали та підтримували свої ж – українці. В 1955 році в Мюнхені (Німеччина) зʼявилась книга Ростислава Єндика «Дмитро Донцов – ідеолог українського націоналізму». Старий «вістниківець», Єндик прагнув презентувати постать свого вчителя в усій його багатогранності. Визначного та самобутнього інтелектуала, а не просто «перекладача-послідовника» італійського фашизму чи німецького нацизму, як безпідставно його титрували комуністичні пропагандисти. 

На обкладинку монографії Ендика немов з небуття повернувся Звір. Враховуючи життєві перипетії «покоління інтербеллуму» та містичну сутність донцовської ідеології, в очах «вістниківського» середовища він перетворився зі стильної, хоча й звичайної емблеми часопису на своєрідний тотем, талісман-памʼятку для націоналістів старої гвардії.

Окрім кампанії з дезінформації другою великою проблемою була втрата особистого архіву Донцова. Масив документів залишився у Львові, і навіть видані тексти ідеолога в один момент стали енциклопедичною рідкістю. Найбільш повний їх перелік, а отже й своєрідний «довідник для пошуків», склав історик Павло Штепа. В оформленні праці, надрукованій у Віндзорі (Англія), також було використано Звіра. Мною вже згадувалось – останній був не лише логотипом «Вістника», а й його «Книгозбірні». І більшість книг Донцова періоду 1930-х років виходили саме в цій серії.

Як би там не було, відтоді видавці на постійній основі почали використовувати Звіра в оформленні матеріалів, написаних про Донцова – або написаних ним самим. Як я зазначав раніше, в 1958 році Звір вперше зʼявився як елемент обкладинки другого видання «Націоналізму». Десятиліття потому – в 1966 році – він вже став єдиним символом цієї книги, і з тих пір його старанно перемальовували для нових видань все нові й нові художники.

Дмитро Донцов прожив 89 років – дуже довге життя, враховуючи ту буремну епоху. Людина складного характеру, він пішов у вічність вірний своєму радикалізму – навіть всупереч тому, що більшість української еміграції в другій половині 20 сторіччя була просякнута ядом лібералізму. Немов прозріваючи, 20 Листопада 1968 року Донцов в листі до журналіста Михайла Сосновського написав такі слова: 

Бо (можете назвати це зарозумілістю!) я думаю, що тези мого націоналізму, особливо про містику і політику, про клич доби, про (за Шевченком) нове лицарство на Україні, будуть актуальні не лише для минулих літ, але й для майбутніх.

© Дмитро Донцов

Хід історії довів – він не помилився.

Друге пришестя Звіра

Відновлення незалежності України змінило все. Незважаючи на всю формальність нашої держави в 1990-х, це був час карколомних змін. Після років застою в країну поверталось життя, і разом з ним справжня політика та громадська активність.

У Львові в березні 1990 року почав функціонувати «Клюб прихильників Дм. Донцова», організаційно близький до партійної структури УНА-УНСО. Учасники не лише проводили агітаційні заходи чи інтелектуальні дискусії, а й видавали власний журнал – «Націоналіст». Логотипом обʼєднання було обрано Звіра, на той момент на теренах Галичини підзабутого. І це вже не був Звір Бутовича – його доволі сильно перемалювали, хоча й залишивши впізнаваним.

Цей «новий Звір» також став емблемою «Вовчої ліги» – куреню (відділення) всеукраїнської скаутської організації «Пласт» на Тернопільщини. Пластуни не лише перейняли малюнок, а й затвердили офіційним девізом своєї спільноти девіз «На дідька – хрест! На ворога – меч!», який є дослівною цитатою з творів Дмитра Донцова.

«Вовча естетика» серед молоді не була випадковою. Юнаки та юначки на Заході України часто надихались бійцями УПА, серед яких донцовські ідеї отримали особливе поширення. Не дивно, що окрім світоглядних цінностей підпільники перейняли й військову філософію, вовчий культ предків. Подібно до дружинників та козаків, повстанці мали в своїх лавах власних «вовків-вовкулаків» – сотня «Сіроманці», відділ «Вовки», воєнна округа «Лисоня» тощо.

Тривала відірваність емігрантських кіл від населення географічної України створила цікавий прецедент – Звір повернувся в оновлене націоналістичне середовище не таким, як був раніше. Ескіз Миколи Бутовича постійно змінювався та доповнювався. В 1994 році УНА-УНСО провело редизайн журналу «Націоналіст» – і оновило символіку. Це відбувалось за активної участі Дмитра Корчинського, тому і сам Звір, і оформлення почали тяжіти до середньовічної лицарської романтики – так, як останній її бачив та розумів.

Дещо подібне в 1998 році зробив і МКУН (Молодіжний Конгрес Українських Націоналістів), додавши Звіра в центр прапору своєї громадської організації. Щоправда, плакати активістів відрізнялись від їхніх знамен – донцовський тотем мав різну стилістику.

Така хаотичність пояснюється доволі просто. У відновленій Україні зʼявилось багато націоналістичних організацій, проте жодна з них не проголошувала інтегральний націоналізм Донцова в якості своєї основної доктрини. Навіть КУН (Конгрес Українських Націоналістів) – юридичний правонаступник ОУН(б), що історично мав тяглість до постаті Донцова – лише використовував окремі положення його ідеології, але не більше.

Особливості подібної непрямої ідеологічної спадкоємності – коли в Україні не було однієї загальновизнаної єдиної націоналістичної організації, натомість існувала ціла мережа різних структур зі схожим світоглядом – активно досліджував історик Микола Кравченко «Крук». Його монографія на цю тему вийшла ще в 2015 у вигляді окремої міні-книжки. Я можу лише залишити на неї посилання – в деяких аспектах вона добре доповнює мою статтю.

Варто зафіксувати – Звір для українських націоналістів після 1991 року вже не був логотипом «Вістника», а сприймався в якості неформальної емблеми донцовських ідей взагалі. Вовче походження лише надавало йому ваги, і його використання стало атрибутикою для абсолютно різних організацій, структур та партій відновленої України.

Звір також сприяв процесам соборності. Приміром, саме «перероблений» малюнок пластунів із Заходу послужив зразком для виготовлення памʼятників на Сході. В липні 2007 року організація «Патріот України» в околицях Харкова встановила саморобний знак – деревʼяний щит з характерним зображенням. Так східняки відзначили річницю заснування УВО (Української Військової Організації) – в 1920-х ця структура допомагала Донцову в його роботі в тому числі матеріальними коштами.

Станом на сьогодні найбільш розповсюдженим зображенням Звіра є не оригінальний малюнок 1933 року, а його переробка. Сучасний Звір має дещо більш спрощені риси та більше підходить для друкованих матеріалів. З початку нульових його активно почали використовувати як для оформлення книг авторства Донцова («Націоналізму»), так і для робіт про донцовську ідеологію загалом («Ідеологічна спадкоємність» Миколи Кравченка).

Звір мав всі шанси залишитись символічно грізним внутрішнім талісманом націоналістичного середовища, але все змінила новітня російсько-українська війна.

Вовчий ренесанс

Події 2014 року знову перетворили націоналізм з ідеології слова на ідеологію справи, а його символи з історичних цікавинок на надихаючі знамена боротьби. Українська армія згадала своє коріння – ЗСУ нині декларують спадкоємність від княжої дружини Русі, козацького війська Гетьманщини, партизанів УПА. 

ССО (Сили Спеціальних Операцій) обрали своєю емблемою «вовка-вовкулаку» з відсилкою на загони Святослава Хороброго та характерників Гетьманщини. Добровольчий підрозділ «Вовки Да Вінчі» взагалі не соромиться позиціювати себе як реінкарнацію націоналістичних дивізій 20 сторіччя в нових реаліях. Перша сотня батальйону АЗОВ на шевроні зобразила вовка, що тримає фасцію – символ влади. Донцовська концепція «велике минуле ключ до великого майбутнього» на практиці.

Абсолютна більшість націоналістів починаючи з 2014 року перетворилась на добровольців, і з ними на фронт потрапив і Звір. Знаковим його популяризатором по праву можна вважати поета Юрія Руфа. Митець та палкий прихильник донцовських ідей, як стрілець 24 ОМБр він прийняв бій проти росіян на Луганщині та загинув внаслідок мінометного обстрілу. На памʼятних знаках поряд з його портретом малюють і Звіра – в тому вигляді, в якому він сам його використовував в своїй творчості.

Те ж саме можна сказати про Назара Матлака – учасника Революції Гідності та книжкового видавця, який після 24 Лютого потрапив на війну добровольцем. Багаторічний активіст МНК (Молодіжного Українського Конгресу, правонаступника згаданої раніше МКУН), на передовій він не розставався зі своїм шевроном – Звіром на фоні перехрещених мечей. Військовослужбовець 47 ОМБр «Маґура» загинув в червні 2023 року.

Вчинки нових борців оновили концепцію Донцовського Звіра – він переріс постать людини-ідеолога, набувши сенсу як тваринне уособлення українського етносу. Тепер його називають лаконічно – Звір Нації, а точніше – Звір Nації. Староукраїнська «N» виступає як ідеологічний наголос та вказівка, про яку саме націю йде мова.

Неприступний до ворогів, витривалий і сміливий, Звір Nації з націоналістичному тотему де-факто перетворився на обʼєднавчий національний символ. Тварину, яка має міцне коріння в нашій історії та традиціях, і яка водночас з цим претендує на дещо більше – талісман всіх українців поза часом. Талісман не для населення-терпіли, проте для народа-борця та нації-воїна.

Під час повномасштабної війни було створено окремий ультраправий бренд CNSL CULT, в тому числі покликаний поширювати націоналістичні символи та сенси серед широких верств. Логотипом бренду колектив обрав сучасний малюнок Звіра. Найвпізнаваніші їхні роботи – перевидання «Націоналізму» Дмитра Донцова в колекцій палітурці та розробка емблеми «Рунічний Звір Nації», особливо популярної серед мілітарної спільноти.

Українці – справжні Вовки Східної Європи – в 21 сторіччі проходять повільну, проте незворотню трансформацію. Не просити, а жадати й здобувати – таку філософію сповідує нація, яка веде справедливу війну за майбутнє своїх дітей. З духа доби постало нове лицарство – таке, про яке мріяв Донцов.

І це лицарство атакує та просувається вперед – немов нестримний Звір, здобуваючи Велику Україну як втілення Ідеї Nації.