Тризуб є безальтернативним символом української державності. Проте крім нього українські націоналісти використовують ще один знак, який після 2022 року став не менш популярним. Мова про монограму Ідея Nації.
Пояснити її значення не важко. Літери «І» та «N», накладені одна на одну. Їх неможливо відрізнити від латинських, хоча насправді це староукраїнський правопис. Так вони виглядали за часів Київської Русі та Гетьманщини. Сучасний вигляд літера «Н» отримала значно пізніше. В 1707-1710 роках, коли українські землі були окуповані московською державою, цар Петро I своїм указом створив «гражданский шрифт», змінивши нарисування літер та зробивши українську абетку більш схожою на російську.
Символ Ідея Nації в 1992 році намалював Нестор Пронюк, художник зі Львова. Саме його рішенням було використання староукраїнських літер. Монограма і тільки монограма – так він пояснює значення розробленої ним емблеми.
Проте якщо подивитись різноманітні матеріали в ЗМІ, можна побачити й іншу точку зору. Немов би Ідея Nації – не оригінальний знак, а лише «відзеркалена німецька руна Вольфсангель, Вовчий гак». Оскільки це припущення завжди подається як «факт» без доказів, я вирішив самостійно розібратись в темі.
На сьогоднішній момент моє дослідження є найгрунтовнішим матеріалом стосовно того, що таке «Wolfsangel» взагалі – і як він повʼязаний з Німеччиною та Україною.
Рунічне трактування
Слово «Wolfsangel» в дечому унікально. Його часто наводять без перекладу, або транслітерують буквально – «Вольфсангель». Дослівно з німецької це означає «Вовчий гак». Проте історія символу настільки повʼязана з германськими землями, що на рівні найменування завжди підкреслюється країна походження. Схожим чином іноземні говорять й про український «Тризуб» як про «Tryzub», в перекладах відрізняючи наш символ від звичайного «trident» – «тризубця».
Якщо проводити аналіз наявних матеріалів, найбільш поширеним визначенням Вольфсангелю є його опис як «рунічного герба у вигляді мисливського знаряддя». Звучить доволі абсурдно. Правда в тому, що за століття в одну купу були намішані факти та легенди.
В жодній відомій історичній рунічній абетці не існує такого символу, як «вовчий гак». Це не стосується «творчості за мотивами». В різний час деякі митці намагались створити свою рунічну систему писемності. Наприклад, Толкін для книги «Володар перснів». Інші ж не обмежувались написанням фентезі-романів, а намагались представити свої фантазії за істину, сфальсифікувавши реальну історію.
До таких «фантазерів» відносився австрійський астролог Гвідо фон Ліст. Культова фігура серед германських окультистів, в 1908 році він розробив свою «расово вірну абетку». Нині вона відома під назвою «Арманен Футарк» і складається з 18 псевдорунічних знаків. Серед них є «Гібор». За часів Третього Райху в партійних журналах НСДАП саме цю руну намагались ототожнити то з «вовчим гаком», то з різновидом свастики. Але інтерпретація не пройшла перевірку часом.
В реально існуючій германській рунічній абетці – «Старшому Футарку» – можна знайти руни Ейваз (ᛇ) та Наутіз (ᚾ). Самі по собі вони не схожі на Вольфсангель. Але якщо їх поєднати – зробити так звану «рунічну вʼязку» – то графічно їх можна позиціонувати «рунічним вовчим гаком». Але, як і у випадку з експериментами Гвідо фон Ліста, це всього-навсього малюнок за мотивами.
Термін «руна» взагалі немає нічого спільного з Вольфсангелем. Це штучний міф, який зʼявився на початку 20 сторіччя, вкорінився через брак експертної думки та тисячі разів повторювався в різних матеріалах. Але від цього він правдою бути не став.
Мисливське знаряддя
«Герб у вигляді мисливського знаряддя» – за цим визначенням вже є історичне підгрунтя. Вольфсангель перетворився на «малюнок» значно пізніше. Спочатку він був засобом для полювання на вовків. Звідси й назва – «вовчий гак».
Мисливці використовували його з Середньовіччя. Тоді хижаки були справжнім жахом для селян і боролись з ними безкомпромісно. Зараз навіть опис цього знаряддя викликає відразу. Але завжди треба розуміти – мова йде про значно більш жорстокі часи. Те, що нині здається варварством, тоді було звичною справою.
Історики сперечаються, коли був створений перший «вовчий гак». Найдавніші знахідки цього приладу датуються так званою «епохою Меровінгів» – за назвою королівської династії, що панувала в Європі в період з V до середини VIII сторіччя. Їхня влада розповсюджувалась на значну частину теперішньої Франції та Бельгії, а також на землі Німеччини та Швейцарії.
В 2008 році при археологічних розкопках поблизу муніципалітету Сен-Віт в департаменті Ду (Франція) було віднайдено близько 200 могил, датованих VI – VII сторіччям. Залишки одного з поселенців були ідентифіковані як чоловіча особа високого соціального статусу, скоріш за все – мисливець. За давніми звичаями людей тоді ховали разом з коштовностями, зброєю та іншими речами. В могилі цієї людини було залишено багато мисливських принад. Серед них – характерний гак.
В 2014-2016 роках аналогічні знахідки були зроблені в Німеччині. За результатами розкопок середньовічного поселення Арнесбург біля міста Ліх (земля Гессен) археологи представили публіці цілий ряд гаків на вовків різного розміру. Науковці датували їх VIII сторіччям.
То як працювала ця зброя? Класичний Вольфсангель як знаряддя мав три елементи. Велика частина закріплювалась на дереві, ланцюг з металевим дуже гострим гаком з наживкою (сирим мʼясом) вільно звисав донизу. Вовк стрибав, щоб схопити приманку – і ставав жертвою. В прямому сенсі звірів ловили так само як рибу. Звідси й інша назва, менш популярна – «вовча вудочка».
Звичайно, були й інші різновиди. Цільний Вольфсангель був подібний до літери Z з рискою. Верхній зубець вбивався в стовбур дерева, на нижчий нанизували приманку. Якщо вовк намагався з’їсти мʼясо, яку розміщували на висоті близько 2 метрів, він неминуче вкусив би й гостру частину гака, повісився б і помер. Поперечина посередині служила опорою до стовбура дерева.
Згодом приладдя стало ще більш небезпечним. Універсальний Вольфсангель – в науковій публіцистиці його називають «залізною пасткою для вовків» – є металевим стрижнем, до якого по колу кріпляться гаки. В німецькій мові є навіть термін для них – «fleischerhaken», тобто «гачки для мʼяса».
Принцип роботи пастки аналогічний до більш старих версій. Мʼясо як наживка та сподівання, що вовк «клюне». Подібні прилади досі використовують браконьєри. В більшості цивілізованих країн світу вони заборонені законом.
Середньовічні Вольфсангелі залишились хіба що в музеях. Проте як і будь-яка зброя, «вовчий гак» вплинув на європейську геральдику – і став її невідʼємною частиною.
Шляхетний герб
Будь-які геральдичні зображення мають прототипи в реальному житті. Так само як мечі, щити, луки, стріли тощо гаки стали повноцінними знаками, котрі використовувались при створенні тієї чи іншої емблеми.
Зараз ми звикли асоціювати вовка з такими рисами, як шляхетність та вірність. Проте в християнській традиції він мав зовсім інший символізм. Вовк прирівнювався до перевертня, супутника відьом та навіть диявола. Суто практичний страх до хижаків наклався на релігійні забобони. Ненависть до вовків з часом почала носити екзистенційний характер. Саме тому схематичне зображення «вовчої пастки» перетворилось на знак захисту не тільки від небезпечних звірів, а й від сил зла взагалі.
«Там, де є вовчий гак, нема місця нечистим силам». За такою логікою стилізовані гаки наносили на прапори та стіни будинків. Особливою популярністю вони користувались в якості «межевих позначок». Висічені на каменях, котрі відміряли кордони тих чи інших земель, в уявленні населення гаки оберігали їхні поселення від зла.
В різних культурах є власні назви для таких знаків. Германські народи окрім «Вольфсангель» використовують терміни «Вольфсхакен» (Wolfshaken), «Доппельхакен» (Doppelhaken) та «Вольфсанкер» (Wolfsanker). Французи та бельгійці мають визначення «Крампон» (Crampon) та Амсон» (Hameçon), а також більш поетичні «Вовче залізо» (Fer-a-loup) і «Гак для вовків» (Hameçon de loup).
Українці та поляки називали їх завжди просто – «гаки». Під такою назвою цей геральдичний елемент фігурує в праці «Herbarz rycerstwa Wielkiego Księstwa Litewskiego» (Герби лицарства Великого Князівства Литовського) авторства професора Альберт Віюк-Кояловича. Написана в 1656 році, вона наводить характерні емблеми українських шляхетних сімей, таких як Ольшевські, Войно-Ясенецькі, Біликовичі тощо. Не забувайте – в ті часи поляки, українці та литовці були в складі однієї держави. Тому й геральдичні традиції були спільними, іноді перетинаючись з культурою інших, західноєвропейських народів.
В цей момент варто навести класифікацію геральдичних гаків. Звичайно, вона доволі узагальнена. Для зручності я буду використовувати германські терміни, оскільки саме в Німеччині ця тема є найбільш дослідженою. Тим паче назва Вольфсангель також абсолютно прийнятна для аналогічних символів що у французькій, що у бельгійській, що в українській культурах.
«Вольфсанкер» (Wolfsanker) – півмісяць, схожий на сокиру чи якір. Має «вушко» для закріплення ціпка. Опора для мисливського приладу – інакше кажучи, масивна частина «вовчої вудочки», що кріпиться на дереві.
«Доппельхакен» (Doppelhaken) – подвійний гак, Z-подібна гостра фігура. Він може бути вертикальним чи горизонтальним, з фігурними краями чи ідеально зигзагоподібним. Це та сама складова «вовчої вудочки», що фактично вбивала вовка.
«Вольфшакен» (Wolfshaken) – так званий «малий вовчий гак». Також Z-подібний, обовʼязково з круглим отвором або поперечиною, до якої кріпиться ціпок.
Такі тонкощі цікаво знати для розуміння загальної картинки. Насправді всі ці знаки, незалежно від їх вертикальної чи горизонтальної орієнтації, а також обрису, просто називають «гаками»-вольфсангелями. Навіть в серйозній історичній літературі, адже іноді неможливо зрозуміти, який самий різновид «гаку» свого часу зображували на емблемі. Всіх каталогізують під загальнозрозумілим словом Вольфсангель, оскільки це зручно.
Приклади використання
Вольфсангель в різних варіаціях можна побачити багато де. Оскільки розквіт його використання як геральдичної фігури припав саме на Середньовіччя, то частіше за все його малювали на лицарських гербах чи емблемах європейських міст. При чому географія дуже широка – Франція, Німеччина, Швейцарія, Чехія тощо.
Я свідомо зробив фотопідбірку не архівних записів з книг, а сучасних знімків. Щоб продемонструвати, що цей символ не є просто частиною історії – він є частиною європейської ідентичності прямо зараз.
З наведених прикладів зрозуміло, наскільки популярним Вольфсангель є в Європі донині.
Причини критики
Разом з тим в медіа нерідко відносно Вольфсангелю використовують епітети «радикальний», «спірний», «небезпечний». Це відбувається через тяжку історичну спадщину.
Гітлерівська Німеччина – так званий Третій Райх – використовувала багато давніх європейських гербів в символіці своїх організацій, таких як НСДАП та війська SS. Найвідомішою є свастика, але поряд з нею були й інші знаки – адамова голова, руни, хрести, мечі і, звичайно, гаки усіх різновидів.
Ігнорувати історію не можна, але й не варто її надмірно політизувати. Якщо злочинець малює якийсь символ, символ не стає злочинним. Адамова голова – череп з кістками – нині досі є позначкою в медицині чи прапором в книгах про піратів. Руни невідʼємні від творів, що грунтуються на скандинавській культурі. Хрести ж присутні всюди, від релігійних закладів до державних установ.
Жодна цивілізована країна не має обмежень на використання якогось символу, якщо він свого часу використовувався нацистами. Навіть в Німеччині законодавство артикулює цей принцип надзвичайно чітко та недвозначно: «заборонено використовувати символіку з метою пропаганди ідеології Третього Райху та виправдання злочинів націонал-соціалістичного режиму».
Факти однозначні. Щоправда, ліві пропагандисти часто їх викривлюють чи свідомо «не помічають». Користуючись недостатньою обізнаністю читачів, вони формують штучний наратив про тотальну заборону Вольфсангелю на теренах Європи. Не заглиблюючись в полеміку, наведу декілька прикладів використання «Вовчого гака» в Німеччині. Не в минулому, а зараз.
Як бачимо, футбольні клуби Німеччини використовують на своїх логотипах Вольфсангель, жодним чином не стилізуючи та не видозмінюючи його.
Іншим прикладом можуть слугувати різноманітні мисливські асоціації та організації, що спеціалізуються на розведенні мисливських собак. Для них «гаки» на емблемах є актом історичної памʼяті, зображенням конкретного знаряддя для полювання на звірів.
Варто зазначити, що за подібне їх постійно критикують. Але не політики, а зоозахисники. За романтизацію насильства. Все ж таки Вольфсангель в своєму походженні – доволі жорстока та кривава зброя.
Сучасний контекст
Вольфсангель – той самий «вовчий гак» – не є забороненим символом. Не є він так само й різновидом будь-якої відомої історичної рунічної абетки. І, звичайно, він не є ніяким таємничим «логотипом неонацизму». Це схематичний малюнок реальної мисливської зброї, котрий в якийсь момент перетворився на геральдичний символ та поширився європейськими країнами. Найбільш розповсюджений він на німецьких землях, але його варіації зустрічаються на території суміжних країн – в Бельгії, Франції, Швейцарії, Чехії, Польщі та Україні.
Знаючи повну картину, не має сумнівів – монограма «Ідея Nації» не має нічого спільного з Вольфсангелем. Наявність такого звʼязку в жодному разі не була б ані злочинною, ані дискредитуючою. Але факти – річ вперта. В одному випадку мова йде про поєднання двох літер, в іншому – про геральдичний знак, маючий однозначне походження від зброї. І ніякі припущення про «схожість» цього не змінять.
В юнікоді існує символ, який є графічно ідентичним горизонтальному нарисуванню німецького горизонтального Вольфсангелю. Друкується як ꖦ, передає звук «ду», а по факту є лише одним з символів складового письма мови Ваї (Vai). Останнє розповсюджене в Африці – в Ліберії та Сьєрра-Леоне.
Мені подобається Вольфсангель. Подобається його складна та багатогранна історія. Через її дослідження я дізнався багато цікавого про те, як формувалась геральдика та змінювалось ставлення європейців до тварин. І крок за кроком встановив, як легко фабрикуються фейки, котрі «вплітаються» в історіографію, спотворюючи істину. І потім стають зброєю пропагандистів.
Тільки спростувавши фейк, можна почати знищувати брехню. На це знадобиться не один рік кропіткої праці. Сподіваюсь, моє дослідження допоможе в цій важкій, але необхідній всім нам справі.
