В українському військовому середовищі, передусім серед тих підрозділів, де розповсюджена ідеологія націоналізму та ультраправий світогляд, практикується особливий ритуал. Серед своїх ми вітаємось, потискаючи один одному не долоні, а запʼястя.
Ми називаємо цей ритуал «вітання по вені». Разом з тим існують також інші визначення – римське рукостискання чи праве вітання. Залежить від країни та того, хто називає. Але сенс незмінний – люди при зустрічі міцно тримають один одного за запʼястя, таким чином визнаючи співбесідника за свого.
В мережі можна знайти різні версії походження жесту. Дехто називає його автентичним вітанням римських легіонерів, інші вважають «винаходом голлівудських режисерів». Мені було цікаво дізнатись правду та дослідити походження міфів.
Історичні факти
Рукостискання долонь як символ добрих намірів та скріплення угоди відомий з доісторичних часів. Демонстрація того, що ти прийшов з миром «без зброї в руці та рукаві». Зображення жесту зустрічається на археологічних памʼятках, найдавніші з яких є ассирійськими чи грецькими. Культура останніх демонструє і дещо візуально відмінне – «рукостискання запʼясть».
На вазах Давньої Греції митці змальовували весільні церемонії. На них як правило чоловік тримав жінку саме за запʼясток. По своїй суті це був жест контролю. Чоловік брав на себе відповідальність за подальше життя дівчини, обіймаючи роль ведучого, а вона веденої.
Давній Рим хоча й частково успадкував культуру Давньої Греції, проте одночасно й суттєво її переосмислив. Суспільство змінювалось – змінювався й жест. Його еволюцію можна простежити знову ж таки через мистецтво.
«Контроль» ставав взаємним. Як чоловік контролював дружину, так в свою чергу жінка контролювала чоловіка. Такі відносини були формою духовної «угоди», актом єднання партнерів в непорушний союз.
Римляни називали цей жест терміном «dextrarum iunctio», тобто «зʼєднання правих рук». Мова йшла не про вітання, а про виразну церемоніальну функцію, котра символізувала міцний звʼязок. Спочатку переважно між чоловіком та жінкою, але згодом значення розширилось. Зʼєднання рук – вже під терміном «concordia exercituum», тобто «єдність з армією» – карбувалось на монетах як символ злагоди між імператором та його військом.
На окремих малюнках вигляд цього «зʼєднання рук» відрізнявся (десь потискались долоні, десь запʼястя), але сенс був один і той самий. Найбільш подібний жест до того, що зараз називається «римським рукостисканням», можна зустріти на Колоні Траяна. Це величезна тріумфальна споруда на форумі римського імператора Траяна, збудована за наказом сенату в 113 році нашої ери. Вона вкрита барельєфами, котрі зображують події Дакійських війн.
Важливо підкреслити – цей жест тоді не був ніяким «вітанням». Перед нами зображення саме «зʼєднання правих рук», та сама «єдність з армією». Так символічно демонструвалась взаємозалежність правителя та його війська. Хоча перший і займав керуюче становище до солдатів, саме солдати були тим фактором, який дозволяв імператору правити.
Ці археологічні приклади доводять, що «рукостискання запʼясть» як жест існував та був розповсюджений в Давньому Римі. Разом з тим він і не мав того значення, котре вкладають в нього зараз.
Через тисячоліття такий самий жест зустрічається вже в середньовічному мистецтві. Зокрема на барельєфі 16 століття, на якому скульптор зафіксував історичну зустріч між Карлом V (імператор Священної Римської імперії, ерцгерцог Австрії, король Іспанії, Кастилії та Арагону) та Фердинандом I (правитель Нідерландів та герцог Бургундії). Вони були братами по крові та політичними союзниками.
В переробленому вигляді означений барельєф неодноразово ставав основою для гравюр. Через них передавався сенс «лицарського братерства», а жест був символом «визнання рівного рівним». Крім того, він був й суто практичним, запозиченим з реального життя. Лицарі в обладунках вітали один одного верхи, не знімаючи бойових рукавиць, похлопуючи один одного по запʼястям.
Незважаючи на всі знахідки, вони не дають відповідь на головне питання – як специфічний жест з давніх статуй та середньовічних барельєфів став загальновизнаним «римським рукостисканням»?
Віднайдення та переосмислення жесту
В різних матеріалах зустрічається твердження, що «римське рукостискання винайдено Голлівудом». Справа в тому, що широкі верстви суспільства дізнались про жест не з підручників історії, а з кінематографа. Зокрема з фільму «Бен-Гур» 1959 року. В ньому герої вітають один одного особливим чином.
Значна популярність цієї версії «Бен-Гура» зумовила те, що різні фрагменти та навіть сцени з неї почали масово копіювати. В результаті подібний жест став невідʼємною частиною «римської естетики» і з тих часів постійно зʼявлявся все в нових фільмах про ту епоху – «Клеопатра» (1963), «Юлій Цезар» (1970), «Рим» (2010), «Спартак» (2014) тощо.
Проте чому автори «Бен-Гура» обрали саме цей жест? Стрічка була не документальним фільмом з історії, а художнім твором. Щоправда, деталі римського побуту в ній були доволі реалістичними, оскільки постановники приділяли декораціям дуже багато уваги. Художники кінокартини при формуванні візуального стилю використовували як референс творчість британського митця Лоуренса Альма-Тадеми.
Альма-Тадема (1836-1912) писав свої картини переважно на історичні сюжети. Ще за життя він мав репутацію ерудованої людини, котра розбиралась в найменших деталях. Деякий час він прожив в Римі і значну частину своїх творів присвятив саме давньоримській культурі. Його роботи були настільки популярними, що в 1898 році він став головним художником при роботі над театральною пʼєсою «Юлій Цезар» постановника Герберта Бірбома Трі.
Трагедія «Юлій Цезар» написана Вільямом Шекспіром і є класикою світової драматургії. Версія 1898 року, поставлена в Лондоні, була хітом свого часу. Навіть зараз її вивчають в університетах та на неї рівняються в академічних колах.
Видатний американський історик театру Кері Мейзер в своїй книзі «Шекспір у новому стилі: Єлизаветинські п’єси на едвардіанських сценах» окремо приділяє увагу внеску художника Альма-Тедими в успіх пʼєси. Він називає його творцем не лише візуального стилю постановки, а й хореографії та манери акторів на сцені. Поміж іншого він стверджує, що саме Альма-Тадема навчив їх «римському рукостисканню».
Дослідження Кері Мейзера вийшло в друк в 1981 році, більше ніж через 20 років після виходу фільму «Бен-Гур». Самі по собі його твердження з нього не можуть бути сприйняти за беззаперечні факти. Саме тому настільки цінними є посилання історика на першоджерела. Зокрема на книгу «Сер Лоуренс Альма-Тадема, О.М., R.A.».
Це праця журналіста Персі Кросс Стендінга. Літери з крапками в назві є скороченням до статусних відзнак Альма-Тадеми. «O.M. (Order of Merit)», тобто «Орден Заслуг», «R.A. (Royal Academician)» – «Член Королівської академії мистецтв». Сама ж праця є нічим іншим, як прижиттєвою біографією видатного художника. В архівах збереглись скан-копії цієї вже антикварної книги, опублікованої в 1905 році.
В ній журналіст наводить пряму мову Герберта Бірбома Трі, постановника пʼєси «Юлій Цезар» 1898 року. Той не лише визнає внесок Альма-Тадеми, а й вказує конкретні речі, які той зробив. Зокрема наголошує – саме художник навчив акторів відповідному жесту «рукостискання через взаємний хват запʼясть».
Альма-Тадема ніколи не малював цей жест на своїх картинах, але вчив його акторів як «автентичному способу римлян вітати один одного». Чому? Точної відповіді дізнатись неможливо. Художник був фанатом деталей. Він беззаперечно був ознайомлений з Колоною Траяна і мав вичерпні знання про мотив «зʼєднання правих рук» в римській культурі.
Пʼєсу «Юлій Цезар» 1898 року відзначали не лише за костюми, а й хореографію акторів. На тривалий час вона стала «еталоном» та обʼєктом запозичення. Перші фільми не мали звуку та копіювали прийоми театру, оскільки робили ставку на візуальну видовищність. Творці «Бен-Гуру» 1959 року враховували досвід своїх попередників. Ті ж, як і вони самі, черпали натхнення в роботах Альма-Тадели, оскільки він був та залишається загальновизнаним гуру в царині римської естетики.
Таким чином можна стверджувати – художник Лоуренс Альма-Тадела є творцем сучасного «римського рукостискання». Він не винайшов жест. Запозичивши його з історичних скульптур, під час роботи над пʼєсою «Юлій Цезар» він надав йому нового змісту, перевівши з церемоніалу «взаємозалежності» в жест «вітання рівних».
Сучасне використання
Як звичайна вигадка кінематографа жест би ніколи не отримав масового поширення. Але маючи деяке історичне підгрунтя, рукостискання стало надзвичайно популярним серед певних категорій суспільства.
Фільми, де воно демонструвалося, описували передусім життя бойових спільнот – римських легіонерів. Чесноти братерства та військової звитяги ніколи не перестають бути актуальними. На них рівняються поза часом.
В Україні після відновлення незалежності в 1991 році надзвичайний вплив на молодь мала культура футбольних фанатів. Закрита спільнота стала справжньою «школою реального життя» для багатьох юнаків. Схильні до фізичної активності, українські фанати – або, як іноді кажуть, «футбольні хулігани» – перейняли в іноземних фанатських рухів також звичку вітатись за запʼястя. Ті ж запозичили його з фільмів, з «Бен-Гуру» та наступних картин про Давній Рим.
В фанатському середовищі таке рукостискання почали називати «вітанням по вені» або «правим вітанням». Якщо перший варіант вказує на фізично-духовний аспект («кров до крові»), то другий на світоглядно-ідеологічний. Не секрет, що футбольні хулігани в масі своїй сповідують ультраправі ідеї та прихильні націоналістичним цінностям.
В 2013-2014 роках в Україні футбольні фанати стали авангардом Революції Гідності – протестів, які повалили проросійський режим президента Віктора Януковича. Організовані та ідейно заряджені, хулігани були силовим фактором революційних подій. Згодом вони пішли далі – коли почалась російсько-українська війна, вирушили добровольцями на фронт.
«Ультрас» – термін, яким називають найбільш радикальні спільноти всередині фанатського руху – принесли в армію свої традиції. Значна концентрація навколофутбольників в добровольчих батальйонах, зокрема в Азові, зумовила поширення відповідної естетики серед бійців.
За наступні роки що на передовій, що в тилу вітання по вені стало певним маркером. Якщо ти намагаєшся потиснути співбесіднику руку за запʼясток і він робить те саме, перед тобою свій – людина, що поділяє Nаші цінності.
В українській націоналістичній інтерпретації жест означає те ж саме, що й всюди – рівність. Незалежно від соціального статусу, статі, рангу тощо ти стискаєш іншій людині руку на запʼясті та визнаєш її як свого сподвижника. Того, кому можеш довіряти.
Тривалий час «рукостискання запʼясть» практикували між собою лише чоловіки. Проте світ, як неодноразово бувало й раніше, змінюється. Жінки відіграють все більшу роль в націоналістичному русі і на рівні ритуалістики сповідують ті ж самі жести.
Так можна вітатись лише своїм і лише зі своїми, і це є маркером «свій-чужий», котрий працює як універсальний знак розрізнення. Не лише в Україні, а по всьому світу. Адже вітання по вені в нинішній своїй ітерації – це знак ультраправої солідарності, зрозумілої всім, кому це насправді треба.
