В психології існує феномен під назвою «ефект Мандели». Його сутність полягає в тому, що різні люди стають жертвами хибної колективної памʼяті. Іншими словами, їхні спогади суперечать реальним фактам. Наприклад, багато хто може заприсягтись – покемон Пікачу має чорний кінчик хвостика. Але насправді це неправда – він завжди був повністю жовтим. Не вірите? Загугліть самі.
Свій «ефект Мандели» мав і я. В моїх спогадах український прапор був дещо іншим, аніж зараз. Не синьо-жовтим, а жовто-блакитним. При чому мова йшла не про порядок кольорів, а про їхній відтінок. Я памʼятав наш стяг в небесних та пшеничних барвах.
Роками я списував подібне то на ідеалістичне дитяче світосприйняття, то на особливості передачі кольору на плівкових фотоапаратах. І час від часу отримував підтвердження від своїх друзів – тих, хто був дитиною при Кучмі та став підлітком за Ющенка – що, мовляв, «прапор нині дійсно сприймається інакше». Колективно згадували неіснуюче!
Нещодавно вирішив поставити для себе крапки над «і» та розібратись, чим викликані подібні «ілюзії» у стількох людей. І несподівано виявилось, що «ефект Мандели» тут взагалі ні до чого. Кольори прапору дійсно були офіційно змінені в 2006 році – вже в незалежній Україні.
Естетика межичасу
На українських землях протягом 20 сторіччя де-факто діяла чужинська влада. За назвою вона була начебто українською, але за сутністю мала характер російської окупаційної адміністрації. УССР – Українська Совєтська Соціалістична Республіка – була просто «вивіскою» для камуфлювання влади Кремля і мала декларативний, але не реальний суверенітет.
Навіть прапор тієї квазідержави був лише варіацією символіки СССР. За тим виключенням, що до червоного тла доєднувалась лазурова смуга.
Впровадження окремого стягу було повʼязано не з жестом поваги до українців. Прапор УССР зʼявився лише через те, що республіка в 1945 році стала учасником новоствореної ООН і за правилами організації повинна була мати знак розрізнення. Таким знаком стало нове знамено, затверджене Президією Верховного Совєта СССР в 1949 році. До того часу УССР використовувала звичайний червоний прапор з серпом та молотою й абревіатурою «У.С.С.Р.» чи «У.Р.С.Р.».
Натомість прапор синьої та жовтої краски трактувався в УССР як «символ українською буржуазного націоналізму». Його демонстрація та виготовлення були криміналізовані. Десятиліттями він залишався знаменом втраченої незалежної України – тієї держави, яка впала під натиском комуністичної диктатури.
В рамках цієї статті я не буду описувати, чому саме історично українськими барвами стали синій та жовтий. І не буду розбиратись, який порядок кольорів є автентичним. Згодом зроблю це в додаткових матеріалах.
Під час процесів відновлення незалежності України постало питання й про повернення національної символіки. Синьо-жовтий стяг широко використовувався під час протестів, що призвели до розпаду СССР.
Наймаштабнішим з них стала акція «Живий ланцюг» або «Українська хвиля», коли 21 Січня 1990-го року тисячі людей вийшли на вулиці, демонструючи єдність України – від Галичини до Донбасу. Так українці відзначали День Соборності – Акт Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року.
Але лише в 1992 році синьо-жовтий стяг затвердили в якості офіційного прапору новопроголошеної держави. Визначення в законі доволі лаконічне: «…прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої – синього кольору, нижньої – жовтого кольору…»
На той час відтінки кольорів, як і їх метафоричний опис, були добре зрозумілі суспільству. Безхмарна блакить неба та ніжна позолота пшениці. Якщо пошукати знімки девʼяностих чи ранніх нульових, одразу в око кидається пастельність барв на українських прапорах того часу.
Загалом саме такі жовто-блакитні прапори використовувались в першій половині 20 сторіччя, під час Перших та Других визвольних змагань. Їхнє повернення в якості офіційної символіки відновленої України було своєрідним актом естетичної правонаступності від державності минулого.
Знамена в такому вигляді зберігались в діаспорі та використовувались урядом УНР у вигнанні. Їхня «архаїчна кольористика» сама по собі стала візитівкою певного історичного періоду. Періоду, котрий раптово й незрозуміло закінчився після Помаранчевої революції.
Стандартизація кольорів
Парадоксальним чином «старий» прапор нині асоціюється з періодом так званого «кучмізму» – десятилітнього правління президента Леоніда Кучми. Після подій Помаранчевої революції, коли внаслідок загальнонаціональних протестів країну очолив Віктор Ющенко, український прапор було «оновлено».
Офіційно це було подано без зайвого пафосу як «стандартизація» державної символіки. 26 Січня 2006 року Держспоживстандарт України прийняв указ № 13, в якому навів конкретні вказівки для виготовлення українських прапорів. Серед численних деталей було подано таку інформацію: «…синій колір має відповідати № 2935 C, а жовтий — 012 C набору кольорів…»
Фактично Державний стандарт України – ДСТУ 4512:2006 – змінив вигляд національного прапору. Знамено стало темно-густим, більш насиченим. Ті, хто захоче посперечатись про незначні зміни, може подивитись «старий» та «новий» прапори поряд. І впевнитись, наскільки вони схожі – і разом з тим кардинально відрізняються один від одного.
Навіщо це було зроблено? Документ був суто технічним, без додаткових ідеологічних пояснень. Неофіційно фахівці трактували його появу двома причинами. По-перше, необхідність введення єдиного стандарту для виготовлення національної символіки. По-друге, прагнення до економії. Мовляв, «старі» прапори швидко вигорали на сонці. «Нові» повинні були бути більш стійкими для сонячних променів, а отже й довговічними для використання.
Візуальні зміни впроваджувались доволі швидко й інтенсивно. Цікаво, що остаточний перехід від блакитно-пшеничного прапору до синьо-жовтого відбувся під час того, як посаду премʼєр-міністра обійняв Віктор Янукович – в 2006-2007 роках він керував урядом при президенті Вікторі Ющенко. Так, головний противник Помаранчевої революції повноцінно повернувся до влади саме при «помаранчевому» президенті. Такої була тоді українська політика.
Вінтаж проти модерну
Розбираючись в нюансах змін відтінків прапору я був здивований, наскільки ця тема є «непомітною» в українській історіографії. Люди інстинктивно помічають різницю, але списують її на викривлення власної памʼяті – так само, як робив раніше я.
Разом з тим і політично, і естетично Україна 1990-х та ранніх 2000-х порівняно з Україною більш пізньою, до 2014 року – це дві різні України. І прапор тут виступає далеко не головним, але дуже характерним візуальним маркером. Зі зміною національного стягу змінилась і країна. «Пішла епоха».
Нині жовто-блакитний прапор окрім фотографій можна побачити або в музеях, або – що дивує особливо – на міжнародних заходах. Оскільки сама Україна ніколи не артикулювала, що наш стяг було змінено, в тому самому США іноді зустрічають сучасні українські делегації старою символікою – тією ж, що була при Кучмі.
При чому робиться це абсолютно безсистемно і, судячи з усього, без ніяких прихованих контекстів. Наведу два характерних приклади. Уважно придивіться за українським стягом. Справа тут не в особливості зйомки чи обробці фото – це в буквальному сенсі різні прапори, створені за різними стандартами кольористики. Зустріч вінтажності та модерну.
Ідеологічно протиставляти «старий» та «новий» прапори один одному не варто. Вони відрізняються естетично, але не світоглядно. Це цікава деталь, важлива перш за все заради ностальгії або історичних дописів. Незалежно від відтінків барв, синьо-жовті кольори залишаються Nашими кольорами.
Як їх не крути.
