Україна є однією з найдавніших держав Європи. В 1991 році сталось не «проголошення», а відновлення її незалежності. Нинішня Україна де-факто є правонаступницею УНР (Української Народної Республіки) 1917-1921 років. А та в свою чергу була лише продовженням української державницької традиції з Nашого минулого – Гетьманщини, Галицько-Волинського князівства, Київської Русі тощо.
Україна – це всі українські землі, зʼєднані в одній єдиній державі. Така соборницька ідея є загальнозрозумілою. Звичайно, нині Україна не соборна – частина наших територій окупована ворогами. В майбутньому ми повинні їх повернути. Після відновлення історичної справедливості та реставрації територіальної цілісності постане оновлена країна, котру для лаконічності прийнято називати просто – Велика Україна. Велика в усіх сенсах!
Але коли доходить час до обговорення географічних обрисів такої Великої України, виникають практичні питання – де безпосередньо проходять її кордони?
Моя стаття покликана внести ясність. Що в різні історичні періоди розумілось під «українськими землями», як може виглядати майбутня Велика Україна та який сенс вкладають українські націоналісти у вислів «одна й міцна, від Сяну по Кавказ»? Час розібратись на прикладах.
Цей матеріал є безкоштовним додатком до книги «Український імперіалізм», надрукованої ветеранським видавництвом RAINSHOUSE.com.
Україна в своїй природній формі
Обговорюючи географічні кордони, завжди зручніше оперувати картами. При чому обовʼязково картами історичними. Такими, які вільно можна знайти в архівах чи музеях по всьому світу. На мою думку такий підхід є найбільш обʼєктивним.
Разом з тим я не хочу перетворювати цей матеріал на нудну історично-археологічну лекцію. Моя мета дати широке бачення української географії за різний час, а не зібрати «всі історичні карти» – їх сотні й тисячі.
Для початку варто розібратись з термінологією. Тут хронологічно допоможе карта басейну Чорного моря. Нею користувався французький купець Мотіель під час своєї поїздки до Туреччини в 1580-1582 роках. На ній можна побачити річку Дніпро латинкою як «Boristenes», а з її обох боків назву земель – «Uckrania».
З того часу в європейських джерелах все більше починають згадувати Україну як окрему географічно-політичну одиницю.
Французький картограф Гійом (Вільгельм) Левассер де Боплан прибув до Речі Посполитої за запрошенням короля Сигізмунда Третього. В польському війську він обіймав посаду капітана артилерії та військового інженера. В 1639 році Боплан уклав рукописну карту «Tabula Geographica Ukrainska» («Українська географічна карта»). В його обовʼязки входило завдання максимально детально фіксувати географію «Диких Полів, іншими словами – України».
Існують декілька атласів роботи Боплана, де він в різному масштабі малював карти українських земель. Найвідомішою стала версія 1648 року. Для сучасного ока вона сприймається доволі незвично, оскільки виконана у застарілій перспективі. Вона «перевернута догори дригом». Схід – і також Московія – зліва, а захід – відповідно і Трансильванія – справа.
Боплан підписав її як «Delineatio Generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina. Cum adjacentibus Provinciis», що в перекладі означає «Загальний план Диких полів, простіше кажучи, Україна. З суміжними провінціями». Саме завдяки його атласам назва Україна стає найбільш поширеною при описі наших земель в світовій картографії.
Після Визвольної війни гетьмана Богдана Хмельницького слово «Україна» почало сприйматись не як термін для географічного опису земель, а як назва держави.
Це зокрема відобразилось на роботах французького картографа Ніколя Сансона д’Аббевіля, котрий належав до відомого роду географів. Його мапи змальовували в тому числі політичні реалії світу. На італійській карті його авторства 1678 року українські землі підписані як «Ucraina o o Paese de Cosacchi», що в перекладі означає «Україна земля Козаків». Поряд можна побачити й іншу державу – «Московію».
Керуючись цими прикладами можна стверджувати, що задовго до 20 сторіччя українські терени сприймались як особливе географічно-політичне утворення, відмінне від Московії, Речі Посполитої, Трансильванії тощо. Картографи позначали його терміном Україна, і усвідомлювали – тут живе народ, відмінний від населення сусідніх держав.
Але що це за народ і які конкретні землі він займав? Найпростіший маркер для ідентифікації – мова. Етнограф Павло Чубинський в парі з мовознавцем Костем Михальчуком в 1871 році видають «Карту южно-русскихъ нарѣчій и говоровъ» («Карта південноруських наріч і говірок»). Чубинський також був автором гімну України. Нескладно здогадатись, що під терміном «южно-русские» мається на увазі саме українська мова. Просто це був єдиний спосіб видати карту в умовах російської цензури.
Закордонні мапи того ж часу були більш відвертими. На французькій карті «Peuple de l’Europe Orientale» («Національності Східної Європи») – географ Жан-Жак Елізе Реклю видав її в Парижі в 1879 році – українці фігурують під назвою «Pettits Russiens» («Малоруси»). Ареал розселення нашого народу дійсно вражає – «від Сяну по Кавказ» і далі.
На той момент українці були «штучно розділеною нацією». Не маючи своєї власної національної держави, наш народ компактно проживав в чужих імперіях – Австро-Угорській та Російській.
Подібну роздробленість наочно змалював німецький географ Август Петерманн. На рамку своєї карти «Die Ausdehnung der Slaven in der Türkei und den angrenzenden Gebieten» («Розселення слов’ян у Туреччині та прилеглих регіонах») від 1869 року він додав напис «Ukraine» («Україна»). В його роботі українці, що проживають в межах Австро-Угорської імперії позначені «Ruthenen» («Рутени»), а українці Російської імперії – «Russen» («Руси»).
Перша світова війна значно прискорила процеси пробудження національної свідомості. Опинившись в окопах один проти одного, українці були змушені вмирати та вбивати на інтереси чужих держав. Тому з роками війни серед громадськості беззаперечною стає думка про необхідність єднання всіх українців в своїй національній державі.
В 1912 році чеський етнограф Любор Нідерле опублікував свою знамениту працю «Nаrodopisnа mapa Slovanstva» («Етнографічна карта славянщини»). Вона наочно показувала, що всередині нечебто «монолітних» імперій жили різні народи, відмінні один від одного.
Незалежна держава на українських землях
В 1915 році зʼявилось одразу дві нові карти, створених українцями про Україну. Вони особливо цінні не лише через свій зміст, а й авторство. Першу створив географ Степан Рудницький, видавши її у Відні (Австро-Угорщина). Другу розробив історик Михайло Грушевський, майбутній політичний діяч УНР, надрукувавши як частину своєї книги-підручника в Стамбулі (Османська імперія).
Обидва діячі прийшли до приблизно одних й тих самих кордонів. Рудницький керувався виключно науковим підходом, аналізуючи стан речей «на місцях». Грушевський зосереджувався на українській історії минулого і те, як вона вплинула на реалії його часу. Зараз обидві карти виглядають дещо архаїчними через староукраїнську мову. Наприклад, Азовське море названо «Озівським». На той момент воно сприймалось як внутрішнє море України.
Саме ці карти стали своєрідним дороговказом при формуванні кордонів УНР (Української Народної Республіки), проголошеної в 1917 році. Так само вони фігурували і в ранніх українських текстах, написаних ідеологом Миколою Міхновським. Не будучи картографом, риторично він говорив про Україну «від гір карпатських аж по гори кавказькі».
Доба Перших визвольних змагань була відмічена хаосом та значною політичною турбулентністю, війною «всіх проти всіх». Фактичні кордони української держави значно відрізнялись від декларованих. Проте в питаннях націобудування наміри мають визначальне значення. Мрії народжують національну мету, а національна мета рухає націю вперед, формуючи реальність завтрашнього дня.
Саме тому, аналізуючи карти 1917-1921 років, абсолютно беззмістовно привʼязувати їх до конкретних режимів – УНР, Гетьманату Скоропадського чи Директорії. Так, технічно це були різні держави. Але в своїй сутності вони були українськими державами. І в очах українців та світу відрізнялись скоріше декоративною формою, а не змістом.
Такий стан речей добре можна побачити через тогочасні карти – як внутрішньоукраїнські, так і створені іноземцями. Україна на них постає як країна українців на їхніх етнічних землях – без зайвої політизації про устрій тощо.
Після завершення Першої світової війни тривала Паризька мирна конференція. На ній держави-переможці в прямому сенсі «ділили світ». З візитом до столиці Франції прибули й дипломати УНР, аби відстоювати право українців на власну державність. Їхня думка врахована не була.
Наймасштабнішою картографічною роботою тих часів по праву вважається «Україна в світі». Над нею працювали двоє – Григорій Гасенко та Степан Рудницький, про якого я вже згадував раніше. Інфографіка спочатку була надрукована у Відні в 1920 році і дуже скоро отримала безліч перекладів – англійською, італійською, іспанською, німецькою, турецькою, грецькою, болгарською, голландською, угорською, сербською, румунською, шведською, данською, чеською.
Метою було пояснити – в Європі існує величезний народ, який «дозрів» національною свідомістю до власної державної незалежності. Цей народ має історію, має символи, має мову та має землі, на яких живе багато століть. Українці – не росіяни та не поляки, і країна в них повинна бути власна – Україна.
Окремим блоком автори подали порівняння з іншими європейськими країнами за економічними показниками. По ним чітко видно, які потенційні можливості вже мала Україна на початку 20 сторіччя.
Українці не змогли зберегти власну незалежну державу 1917-1921 років. Причин було багато, від обʼєктивних до субʼєктивних. Не останню роль в поразці зіграли зусилля сусідів – часто відверто ворожі. Символічно такий стан речей було відображено на політичному плакаті «Світовий мир на Україні» все того ж Григорія Гасенка. Він надзвичайно чітко показав, які території були українськими – і ким вони були захоплені. На картинці можна побачити російських більшовиків та білогвардійців, а також поляків, румунів та угорців.
Зберегти бачення України для наступних поколінь
Після поразки Перших визвольних змагань Україна була знову розділена та окупована. Частина населення поневолена, частина – вбита, дехто зумів врятуватись в еміграції. Україна стала здобиччю для Польщі, Румунії, Чехословаччини та Росії.
Хоча незалежна Україна зникла з політичної карти світу, розчинитись без сліда вона не могла – занадто багато людей відчули, що таке свобода. Російські більшовики були навіть змушені змиритись з існуванням «дозволеної» УССР (Української Совєтської Соціалістичної Республіки) – українською за назвою, але не за сутністю державою. Але навіть комуністи визнавали, що існувала вона в «усіченому» вигляді і не включала в себе всі українські території.
Світ тим часом сприймав Україну як цілісне явище – землі народу без власної національної держави. Кордони позначались за межами розселення українського етносу незалежно від того, громадянами яких країн на той час були українці.
За бажанням між всіма цими картами можна знайти невеликі відмінності. Але всі вони презентують єдину соборну країну, «від Сяну по Кавказ». На жодних картах – створених іноземцями, українськими емігрантами чи навіть російськими більшовиками – немає ніякої «Західної України» чи «Східної України». Україна сприймається в якості єдиного простору, де живе конкретний народ, зʼєднаний етнічним походженням, мовою та самоідентифікацією.
Саме таким сприйняттям керувались українські націоналісти, пояснюючи Україну в своїй ідеології. Їм неможливо було уявити появу «декількох Україн» зі столицями в тому ж Львові чи Харкові. Всі світоглядні тексти ОУН підкреслювали, що боротьба ведеться за УССД (Українську Соборну Самостійну Державу), що повинна постати на всіх українських етнічних землях. На заході крайньою точкою виступала річка Сян, на сході Кавказький гірський хребет і, відповідно, Каспійське море.
УССД в текстах тих часів було синонімічно терміну «Велика Україна». В графічних роботах ОУН та УПА територія цієї держави завжди мала характерний графічний обрис – завжди в складі держави присутній не лише Крим, а й обовʼязково Кубань.
За результатами Других визвольних змагань – процесів боротьбі українців під час Другої світової війни та після неї – незалежна Україна так і не була відновлена. Натомість до 1991 року на континенті продовжила існувати УССР.
Невідповідність кордонів УССР реальним розмірам українських земель очевидна будь-кому, хто порівнював їх на карті. Це добре розуміли і в діаспорі, постійно наголошуючи на конкретних фактах. Зокрема, на тому, що в складі УССР нема ані Кубані, ані Таганрогу, ані Білгороду, ані значних територій на заході тощо.
Для української діаспори, а передусім для українського організованого націоналістичного руху, була очевидною штучність УССР як такої. Навіть будучі обізнаними про обсяг втрат українського етносу та політику русифікації, котру роками проводили більшовики, вони не збирались навіть на рівні риторики визнавати «зменшення» України.
Невідворотність іредентизму
В 1991 році СССР розпався. Незалежність України була відновлена не повністю. Хоча країна успадкувала всю свою атрибутику – герб, прапор, гімн – від УНР, тим не менш юридичну спадкоємність держава парадоксальним чином виводила й досі виводить від УССР.
Поміж іншого від совєтської республіки незалежна Україна успадкувала і політичні кордони, так звані «кордони 1991 року». Проведені більшовиками, вони не враховували ані внутрішніх, ані зовнішніх чинників націотворення. Поза межами України опинилась мільйони етнічних українців, в тому числі населення Кубані та Придністровʼя.
До 2022 року говорили про цю несправедливість небагато, передусім – невеликі кола сучасних українських націоналістів. Проте навіть в Nашому середовищі тема «втрачених територій» завжди була другорядною. Україна сама тоді ще не стала достатньо українською. Не були завершені процеси декомунізації та дерусифікації. Навіть зараз, незважаючи на весь прогрес, держава має багато проблем та в дечому залишається антиукраїнською.
Але історична несправедливість – не та рана, котра гоїться завдяки часу. Нація, що одного разу змирилась з відторгненням земель, залишається травмованою. І апетит агресорів до загарбання все нових українських територій не вщухає, а навпаки зростає. Після вкраденої Кубані не настав ніякий «вічний мир», і «кордони 1991» ніким ніколи не вважались сакральними. Саме тому сталась анексія Криму в 2014 року. І саме вона проклала шлях до повномасштабного російського вторгнення, в ході якого Україна продовжується поглинатись частинами російською державою.
Відсутність державної політики українського іредентизму – тобто руху за повернення етнічних земель – призвела лише до того, що сусіди сприйняли миролюбність українців як слабкість. Дехто – ті ж росіяни – вже скористались нею.
Необхідність актуалізації наративу щодо прагнення повернути вкрадене пояснюється елементарною логікою. Якщо нація не буде бажати розширювати свою державу, вона приречена спостерігати, як її держава зменшується.
В 2018 році я створив нарис карти «Як повинна виглядати Велика Україна?». Вона мала неабиякий резонанс. Говорили, що це «плекання українського імперіалізму». В якомусь сенсі воно так і було, але виключно в позитивному сенсі – в сенсі згадування власної історії та усвідомлення необхідність мати інстинкт іредентизму в якості механізму самозбереження державності.
Моя карта передусім є інтерактивним гідом. На ній показані колишні кордони Великої України і ті території, де українці були більшістю – і котрі тепер юридично не перебувають в складі незалежної України. Вона не є «рольовою моделлю» до планування відвоювання територій. Часи змінились, і нині навіть намагання висунути претензії на деякі регіони є дивними – вони перестали бути українськими через Nашу слабкість.
Моя стаття-дослідження, невідʼємною частиною котрої є й моя карта Великої України, говорить геть про інше. Вона наголошує на простому принципі – те, що не розвивається, починає деградувати. Якщо ми не засвоїмо уроки минулого та сьогодення, шлях до здобуття Великої України буде закритим, а шлях до маленької України стане невідворотнім.
Книгу шукайте за посиланням.
